«Свято весни і кохання»
8 березня - Міжнародний
жіночий день
Міжнародний
жіночий день (англ. International Women's Day) — свято жіноцтва, що
відмічається 8 березня. Започатковане як пролетарське феміністське свято
Міжнародний день жіно́к-робітни́ць. Вперше відмічався 1909 року в США з
ініціативи Соціалістичної партії Америки і Соціалістичного Інтернаціоналу
(1910, Копенгаген, з ініціативи німецької революціонерки Клари Цеткін) день 8 березня було проголошено Міжнародним жіночим
днем. Протягом 20 століття відзначався в СРСР та країнах соцтабору як державне
свято. 1977 року, за радянської ініціативи, отримав статус міжнародного дня за
рішенням Організацією Об'єднаних Націй. Повна назва: Міжнаро́дний де́нь
боротьби́ за права́ жіно́к і міжнародний мир. Став символом фемінізму й
антисексизму. З кінця 20 — на початку 21 століття залишається державним святом
у ряді пострадянських та соціалістичних країн: Азербайджані, Анголі, Білорусі,
Буркіна-Фасо, В'єтнамі, Грузії, Північній Кореї, Казахстані, Камбоджі,
Киргизстані, Комуністичному Китаї, Конго, Лаосі, Македонії, Молдові, Монголії,
Непалі, Таджикистані, Туркменістані, Росії, Уганді, Україні[1]. В деяких
країнах відмічається подібно до західноєвропейських свят — Дня матері й Дня
Валентина. Окремі діячі православної церкви і деяких інших релігійних спільнот
світу не визнають свято 8 березня з огляду на його політичне походження.
«Вічний як народ»
Т.Г.Шевченко
(9 березня 1814 р. –
10 березня 1861 р.)
Україна вшановує пам'ять генія
українського народу – Тараса Григоровича Шевченка: 09 березня - 10 березня.
В історії кожного народу, серед
її великих творців, є поети, імена яких оповиті невмирущою любов'ю і славою.
Таким поетом українського народу є Тарас Шевченко, чия безсмертна спадщина –
одна з найбільших вершин людського генія.
Тарас Шевченко – велетень духу,
митець могутньої творчої сили, непримиренний борець проти будь-якого гноблення
людини людиною. Поезія, мистецтво слова поєдналися в його творах з соціальною
боротьбою і становлять з нею суцільний органічний сплав. Боротьбою за
визволення народу, за соціальну справедливість і духовне розкріпачення мас
Тарас Шевченко здійснив найвище суспільне призначення поета. В історію людської
культури він ввійшов не тільки як геніальний народний поет України, а й як
громадський діяч, драматург, художник, дослідник.
Заповіт Кобзаря залишається в
серцях усіх українців, надихає для розбудови та процвітання нашої держави!
20-БЕРЕЗНЯ Звільнення Вінницької області від фашистських загарбників
«Поезія — це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє
прагнення людини жити разом з іншими і тим самим необхідна для зближення
народів. Будучи відображенням і дзеркалом суспільства, поезія — головний засіб самоствердження
і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку.
Отже, поезія допомагає нам жити разом. Вона
необхідна для встановлення діалогу між культурами та для гармонійної взаємодії
між різними суспільствами. Заохочення поетичної творчості, її поширення та
перекладу — це ще один із чинників сприяння культурному різноманіттю,
життєво важливе джерело натхнення, відроджуване живою єдністю поета в
багатогранних проявах його творчості».
27-Міжнародний
день театру відзначається щорічно 27 березня з 1962
року. Він був заснований у Відні на IX конгресі Міжнародного інституту театру
(МІТ) при ЮНЕСКО. Діяльність МІТ, згідно з його статутом, має бути направлена
на «зміцнення миру і дружби між народами, на розширення творчої співпраці всіх
діячів світу».
Згадка про перший театральний досвід
датується 2500 роком до нашої ери. Перша театральна гра відбулася в Єгипті. У давній
Греції театр став формуватися як мистецтво, встановлювалися чіткі визначення
трагедії і комедії, а також інших театральних форм. В Україні театральне
мистецтво бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних
іграх, танцях, піснях і обрядах.
Театр завжди мав виключно важливе
етичне і художнє значення, сприяв формуванню естетичного смаку, розширенню
кругозору. Чи слухаємо ми оперу, чи насолоджуємося майстерністю і грацією
артистів балету або з душевним трепетом стежимо за грою драматичних акторів, –
ми завжди відчуваємо особливу атмосферу свята.
Слово «театр» походить від грецького «theatron» — місце для видовищ, видовище. Театр —
це рід мистецтва,
а також будівля, призначена для представлення драматичних творів перед
публікою.
Театр як будівля, призначена для представлення
драматичних творів традиційно містить у собі сцену — майданчик, де відбувається
дія, — і глядацьку залу. Сцена, спроектована під максимальне використання
декорацій, звичайно обрамлена порталом. У протилежному боці — гола сцена, що
видається в залу, оточена місцями для глядачів із трьох чи навіть чотирьох
боків. Утім, драматичні вистави можуть відбуватися й без подібної споруди.
Витоки сучасного театру як мистецтва можна знайти ще в давніх
мисливських і сільськогосподарських забавах, а також у масових народних
обрядах.
Індія
Найбільш ранні зразки театру з’явилися в Індії до
нашої ери, там же був створений перший технічний посібник Нать яшастра. Це
всеосяжне зведення наставлянь постановникам, акторам, драматургам і костюмерам.
Японія
Незважаючи на умовність манери виконання, в
індійському театрі використовувалася певна кількість декорацій. Зразок
безкомпромісної умовності дає японський театр Але (12–14 ст.): дерев’яна
сцена площею 1,7 кв. м.,
навіс на чотирьох опорах, довгий місток для виходу акторів і повна відсутність
декорацій. На такій сцені демонструвалися вкрай стилізовані драми, в основному
для витонченої публіки. На початку 17 ст. з’являється інший рід драми — театр
Кабукі. Більш демократичний за своєю спрямованістю, він використовував довгу
вузьку ігровий майданчик з обертовою сценою в центрі, численні надзвичайно
реалістичні декорації та завісу. Унікальною рисою театру Кабукі є ханамити,
тобто «квіткова стежка» — вузький поміст, що простягнувся від задніх рядів до
сцени.
Китай
У китайському традиційному театрі, що виник близько
8 ст. та мав трикутну форму зі сценою, що видається в глядацьку залу, також
панує умовність. Замість масок тут використовується, як і в Кабукі, грим.
Сценічна дія задається чергою стандартизованих рухів. Подібний формалізм
спостерігається й у Японії; в Індії ж велика увага приділяється системі жестів.
Давньогрецький театр
На противагу прямокутній дерев’яній сцені східного
театру, в Афінах 5 ст. до н. є. (коли зароджувалися трагедія й так звана давня
антична комедія) відповідна споруда мала форму відкритої кам’яної будівлі у
вигляді «оркестри» (центрального кола), обрамленої ярусами рядів довжиною трохи
більшою за півколо. Напроти них розташовувався подовгастий майданчик, обмежений
позаду будівлею, що називалася скеною (звідси походить «сцена») і
використовувалася для перевдягання акторів.
Спочатку в античному театрі, вочевидь, домінувала
умовність. Як у трагедії, так і в комедії основним елементом був хор на
орхестрі. Неодмінними складовими фривольних, пікантних і ліричних феєрій
Аристофана (близько 450–385 до н. є.), як і трагедії, були танок і поетична
декламація. Виконавці головних трагічних ролей носили стилізовані маски й
високі головні убори (onkoi), що відповідали типажу; на ногах у них були
котурни, взуття на дуже товстій підошві, що додавало акторам неприродної висоти
(таке взуття стало символом трагедії на противагу сандаліям комедії), а їхні
костюми відрізнялися як формалізованістю, так і багатством обробки. Безглуздо
перекручені маски та смішне вульгарне вбрання комічних акторів надавали виставі
фантастичного вигляду. Проте простежується поступовий рух у бік більшого
реалізму. Трагедії Еврипіда (близько 484–406 рр. до н. є.) набагато ближчі до
реальності, ніж твори його попередників Софокла й Есхіла (525–456 рр. до н.
є.), давній хор перестав відігравати центральну роль. Наприкінці свого життя
Аристофан, майстер давньої комедії, став свідком появи менш фантастичної
«середньостатистичної комедії» (близько 375–325 рр. до н. є.), яку замінила ще
більш близька до правди життя «нова аттична комедія» Менандра (342–291 рр. до
н. є.).
Давньоримський театр
Незважаючи на помітно менший внесок Давнього Рима в
розвиток драматичного мистецтва, саме він передав грецькі театральні традиції
більш пізнім епохам. У давній Аттиці драма вийшла з релігійної церемонії та
довго зберігала з нею тісний зв’язок, у Римі цей зв’язок цілком втрачається.
Театральне дійство перетворюється на звичайний розважальний захід. Літературна
драма ніколи не знала того розквіту, що був в Афінах, і зрештою, її витіснили
гладіаторські бої та грубі, вульгарні видовища у виконанні мімів.
Єдине театральне нововведення Давнього Рима —
амфітеатр, пристосований як для грандіозних видовищ (як навмахія, коли арена
затоплялася й розігрувалися потішні морські бої), так і для імпровізованих
мімічних фарсів (коли в центрі арени встановлювалися дерев’яні підмостки). Із
занепадом та загибеллю Римської імперії мистецтво практично цілком зникає.
Європейський театр
В X ст. у церковній католицькій службі з’являються
зачатки нового театру. Перші примітивні релігійні драми співалися або
переказувалися латиною священиками в самій церкві, у нефі. Незабаром церковна
влада заборонила священикам брати участь у подібних виставах і проводити їх у
церквах. Однак ця заборона лише сприяла розвитку нової драми. Вистави
перемістилися на вулицю та швидко розсунули свої рамки, охопивши весь сюжет
Біблії у вигляді зібрання 40–50 п’єсок (циклів містерій). Містерії
розігрувалися перед численною аудиторією під час щорічних свят. Хоча вистави
влаштовувалися безпосередньо на вулиці, лише на великі свята й не мали
постійної сцени, було вигадано безліч вражаючих ефектів: зірки та хмари,
феєрверки, ангели, які спускаються з небес тощо.
У XV ст. зріс суспільний інтерес до драматичних
видовищ, що привело до появи перших професіоналів на сцені. Громіздкі містерії
забулися, і поступово виробився репертуар з коротких фарсів, інтерлюдій і
мораліте. Учасники перших невеликих труп були здебільшого бродячими акторами,
іноді вони працювали й у приміщеннях (найімовірніше, у харчевнях).
На початку XVI ст. театр активно займається пошуком
нових форм, що було викликано бажанням гуманістів пристосувати античну сцену до
нових умов, потребою знаті у видовищах і живим інтересом митців-оформлювачів
сцени до проблем перспективи.
Інтерес до драматичного мистецтва спостерігався не
тільки в аристократичних колах, але й серед простого народу. В усіх акторських
колективах жіночі ролі виконували хлопчики. До речі, театральні трупи хлопчиків
мали надзвичайний успіх, відбираючи «хліб» у дорослих акторів.
Поступово виникає культ, приватних театрів, що
збирали еліту. Вплив приватного театру був дуже великий. Але заборона на всі
види акторської діяльності (1642 р.) поклала кінець приватному театру.
До 1770-х рр. актори користувалися лише обмеженою
кількістю сучасних костюмів поза залежністю від історичного періоду, до якого
відносилася дія. З часом керівники деяких театрів намагалися привести сценічні
костюми у відповідність із зображуваною епохою, однак це торкнулося тільки акторів
- чоловіків, оскільки акторки навідріз відмовлялися вдягатися в що-небудь, крім
наймодніших нарядів у сезоні.
У континентальній Європі XVIII ст. видовищність і
розмаїтість декорацій були відмітною рисою оперних театрів, що стали культовим
місцем модної публіки. Художники, уловивши зростаючий суспільний інтерес до
опери, заходилися енергійно освоювати цю нову форму драми, що відкривала перед
ними нові можливості. Починають виникати оперні театри.
Театр усе більше ставав чисто комерційним закладом.
В Англії та США виникає ще одне важливе явище в житті театру — гастролі.
Спектаклі давалися в місцевих театрах, знятих на короткий термін, тому не
дивно, що багато які з них стали лише приміщеннями, час від часу орендованими
заїжджими трупами. Коли на початку XX ст. стало популярним кіно, чимало театрів
перетворилися на кінотеатри або були знесені.
Початок XIX ст. ознаменувався розквітом романтизму,
і разом з ним почалося захоплення вірогідністю в оформленні спектаклів і
більшою видовищністю. Якийсь час «реалізм» мав на увазі виведення на сцену
реальних об’єктів, таких, як екіпаж на вулиці. З 1840 р. почали використовувати
павільйон — декорацію, що змінила набір мальованих на полотні імітацій і являла
собою інтер’єр у трьох солідних стінах, куди актори входили через справжні
двері. Подібних трансформацій зазнало й художнє оформлення сцен на природі, і
замість мальованих декорацій з’явилися тривимірні скелі та справжні (або
бутафорські) гілки й дерева.
Сьогодні театр здобув унікальні технічні
можливості. Він справді вражає яскравістю костюмів (що навіть в найдрібніших
деталях відбивають епоху, до якої відноситься дія вистави), видовищністю
різноманітних декорацій, багатством звукового оформлення тощо. Але він
змінюється, вдосконалюється і якісно — це стосується режисерських постановок і
гри акторів: на сцені ставляться й розв’язуються глобальні, загальнолюдські
проблеми сучасності та психологічні питання. Режисери звертаються як до творів
найдавніших митців, так і до найсучасніших надбань людства, акторські трупи
подорожують країнами, збагачуючи свій досвід, набуваючи нових знань та
майстерності.
Змінюється життя, але театр, як і раніше, будить
добрі почуття, піднімає людину над буденністю, сприяє гуманізації суспільства.
І сьогодні Міжнародний день театру — це не просто професійне свято майстрів
сцени, це справжнє свято мільйонів глядача.
